Чому я йду на вибори?

Відповідь на це запитання в кожного, хто налаштувався балотуватися до Верховної Ради, своя. Хтось прагне працювати на суспільство, а хтось — виключно на себе. І ті, хто прагне особистих вигод, демонструють це так зухвало й відверто, що народ, не заморочуючись на персоналіях, мотивацію учасників виборчих перегонів узагальнює гамузом: «Рвуться до корита».

Хоч одні «рвуться до корита», а інші — рвуть свою душу, обстоюючи інтереси держави й народу в законодавчому органі, призначенням якого і є робота на народ та державу. Але наразі таких у парламенті меншість. І, хоч би що вони робили, їм не вдається зупинити бульдозер влади, що пре, наче танк по окупованій території. Покірна парламентська більшість слухняно штампує спущені з Банкової рішення. В результаті Україна практично розібрана по приватних кишенях. Залишилися труба і земля. Трубу — газотранспортну систему з найбільшими у Європі газосховищами — вже майже підготували до приватизації: за безцінь, як до цього — всю економіку. Земля так само задурно буде скуплена «своїми» — і згодом за величезні гроші розпродана чужим.

Хтось сумнівається, що саме так і станеться? Дарма. Влада перевірила рівень терплячості українців — антиконституційним мовним законом, що розколює Україну і принижує державну — українську — мову. Може, вийшли на вулицю мільйони, аби захистити святе? Та ні — літо, відпустки, вступи, городи. Мова? Та якось балакати будемо...

Тож після виборів усе вирішиться — якщо Верховна Рада буде такою, якою є сьогодні: нездатною опиратися. Такою, що здасть Україну, навіть не спам'ятавшись — за помахом руки, за порухом пальця. І вже навіть не принципово, кому здасть — чужим, знищивши саму державність України, чи начебто «своїм», які гірше за лютого ворога витискують з України і вкраїнський дух, і українську душу.

Про це не хочеться думати, цього не хочеться розуміти: а, якось воно буде, ще так не було, щоб якось та не було. Проте ця небезпека — втрата української України або й втрата держави Україна — настільки очевидна, що ті, хто не мислить себе без Вітчизни, хто кожним нервом прив'язаний до рідної землі — творча інтелігенція насамперед, — наразі вирішили балотуватися до Верховної Ради. Їх було чимало в ній у першому скликанні, і проголошення й утвердження незалежності України — їхня безпосередня заслуга. Сьогодні вони йдуть туди, щоб допомогти створити більшість — бодай 226 депутатів, які не продадуться, не зламаються і будуть здатні захистити незалежність, державність та демократію. Йдуть, щоб, як і належить, працювати на суспільство.

Я теж прийняла таке рішення — одне з найважчих рішень у своєму житті. І річ не в тому, що чинні законодавці зробили все можливе — встановили високу грошову заставу, реєстрацію лише в ЦВК (так легше контролювати процес), аби, м'яко кажучи, небагатий контингент не плутався під ногами в «реальних» кандидатів. І не в тому, що родина як могла відмовляла мене від цього кроку. Я й сама рада була б перекинути на когось таку колосальну відповідальність. Та в тому й біда, що ні на кого.

Об'єднана опозиція висунула у Хмельницькому кандидатуру Олега Лукашука — народного депутата трьох скликань (уперше був обраний по Хмельницькому мажоритарному округу 2002 року як член СДПУ(о), потім проходив за квотою УСДП у списку БЮТ), члена партії «Батьківщина» з осені 2010 року. І логічно було б підтримати його — адже як громадянин і журналіст я завжди закликала до об'єднання опозиційних сил, вбачаючи в цьому основну запоруку їхньої перемоги. Та саме ця кандидатура стала тією останньою краплею, котра примусила мене йти на вибори. І не лише тому, що і міська, і обласна організації «Батьківщини» підтримували іншого кандидата — а керівники об'єднаної опозиції вирішили, що їм зі столиці видніше. І не тому, що депутат Лукашук відомий у місті, швидше, як успішний бізнесмен, а не як політик: навіть таке резонансне питання як скандальний мовний закон не примусило його прийти ні на сесії місцевих рад, де воно обговорювалося, ні на протестні мітинги, що вирували на хмельницькому Майдані Незалежності.

Річ в іншому. Я не вірю, що Олег Лукашук захищатиме в парламенті демократію — тим паче в складній сьогоднішній ситуації, коли країна форсованими темпами скочується в авторитаризм. Я взагалі не впевнена, що, попри десятирічне перебування у Верховній Раді, він розуміє суть народовладдя.

Ці сумніви викликані вагомими причинами. Одна з них — судовий позов, поданий

22 червня ц.р. народним депутатом Лукашуком на захист своєї честі, гідності та ділової репутації проти редакції «Дзеркала тижня. Україна» і проти мене як її власного кореспондента у Хмельницькій області. Підставою для судового провадження стала фраза у статті «Зачистка» (№20 від 2.06.2012): «Лукашук теж планує іти на вибори. Від Королевської — адже він завжди був членом УСДП: і коли вона була з (о), і коли — з Онопенком». Останнє речення відбивало поширену на той час у громадсько-політичному середовищі міста думку, яка, втім, не знайшла документального підтвердження, а відтак перед виходом газети це речення було вилучене з української друкованої версії та обох інтернет-версій видання. З технічних причин воно залишилося тільки в російськомовній версії газети, яка вже друкувалася. Про що я поінформувала О.Лукашука і, певна річ, попросила вибачення, а 28 липня і газета опублікувала відповідне уточнення. Тож на політичну репутацію народного депутата, і тим паче на його виборні перспективи, газетна помилка не вплинула: з'їзд об'єднаної опозиції 30 липня підтримав його кандидатуру в мажоритарному окрузі №187 міста Хмельницького.

Проте позов досі не відкликаний.

Звісно, занепокоєність депутата своєю репутацією зрозуміла, надто ж перед виборами. Та коли очевидно, що автор статті і редакція не мали жодного наміру його очорнити і зробили все можливе для виправлення помилки, а позов і після цього залишається в силі, — важко позбутися враження, що це свідоме залякування журналіста і ЗМІ — через погрозу їх розорити.

Адже сума позову — один мільйон гривень: по півмільйона з автора і газети. Правда, як благодійник, Лукашук має намір віддати їх хмельницьким дитячим будинкам. Але вимога неадекватно високої компенсації, пред'явлена одному з небагатьох вітчизняних видань, яке завжди було оплотом демократії в нашій країні, ставить О.Лукашука в одну шеренгу з такими одіозними фігурами, як колишній міністр МВС Ю.Кравченко, що позивався на 5 мільйонів гривень з «Киевскими ведомостями», власники футбольної команди «Динамо», через позов якої на суму 3,5 мільйона гривень збанкрутували «Всеукраинские ведомости», колишній голова Чернівецької облдержадміністрації Т.Бауер, який разом із підлеглими засипав місцеві видання позовами на 90 мільйонів. Однак це — справи давно минулих днів. Нині ж Олег Лукашук цілком вписався у нову хвилю наступу на медіа, котра проявилася в судових справах, порушених проти ТВі і «LBua».

Втім, нерозуміння Лукашуком значення інституту мас-медіа в демократичному суспільстві — для мене не новина. Кілька років тому, пишучи про хмельницькі базари, я поцікавилася в нього, чи правда, що, активно протестуючи проти будівництва нового торговельно-сервісного центру за містом і використовуючи для цього свої депутатські можливості, він захищає насамперед власні бізнесові інтереси, пов'язані з торговими площами на старому ринку. «А ви що, прокурор, щоб я вам відповідав?» — буквально визвірився у відповідь Лукашук.

Ні, жоден журналіст — не прокурор. Але він — повноважний представник, можна сказати — розвідник громади, зобов'язаний знайти й донести до неї суспільно важливу інформацію. І хто-хто, а політик зобов'язаний усвідомлювати надважливу роль журналістики у формуванні, становленні та функціонуванні демократичного суспільства.

Надто ж коли це — представник опозиції. Точніше — представники опозиції. Адже про позов, пред'явлений Лукашуком DТ.UA, від керівництва газети дізналися й керівники фракції БЮТ у Верховній Раді. Мали б вплинути на свого депутата — бо коли ні, то чим тоді відрізняється опозиція від чинної влади, яка не перебирає засобами, зачищаючи інформаційний простір країни? Проте, повторю ще раз, на час підготовки цієї статті до друку судова справа за позовом Лукашука до «Дзеркала тижня. Україна» і його власного кореспондента у Хмельницькій області не закрита.

Тож, балотуючись у місті Хмельницькому, я не розколюю опозиційний табір. Даруйте за нескромність, але я його тут уособлюю. Тих своїх колег, які протягом усіх років незалежності відстоюють Україну і демократію, ні на крок не відступаючи від принципів свободи слова. Тих опозиціонерів, які несхитно захищають інтереси народу — на пікетах, мітингах, демонстраціях протесту. Тих громадян, які просто люблять свою країну, телефонують і запитують: «Ну от скажіть, що я можу зробити для України?».

Тому і йду на вибори. За них.

Світлана Кабачинська,

"Дзеркало тижня".

Фото Віталія Тараненка.