Тиха ненависть, що рве береги

Восени 2005-го року, коли країну, як мокрим рядном, накрило відставкою першого помаранчевого уряду й універсалом прекраснодушного Ющенка, котрий воскресив з попелу вчорашніх ворогів і повернув їх із закордонних схованок від народного гніву, у Хмельницькому відбулася перша після Помаранчевої революції конференція обласної організації Партії регіонів. Делегати засідали в ляльковому театрі і, ще не повіривши до кінця в дивовижну реанімацію свого ексгумованого політичного тіла, сполохано щулилися від гучних ескапад представника з центру нардепа Кальниченка, який закликав партійних соратників до нових атак проти ненависних помаранчевих старими гаслами.

Державність російської мови була одним із них. Колишній голова Деражнянської райдержадміністрації Василь Ядуха, щойно уникнувши тюрми за специфічні методи адміністрування на президентських виборах 2004 року, вже в ранзі голови обласної організації Партії регіонів похмурою тінню супроводжував київського боса, всім своїм виглядом демонструючи цілковиту підтримку його сповненим ненависті словам. «От тільки щодо мови, — затримався біля журналістів Ядуха, — я думаю, це перегин. Державною мовою має залишатися тільки українська».

Було видно, як непросто далася Ядусі ця маленька розбіжність зі столичним начальством — але в обстановці тодішньої всезагальної вольниці вона прозвучала природно. Нині ж, попри кардинальні зміни в статусі і Партії регіонів, яка стала партією влади, і Василя Ядухи, який очолив Хмельницьку обласну державну адміністрацію, не схоже, щоб будь-яка самостійність у цьому таборі віталась. У кожному разі жоден місцевий чиновник з органів державної влади не зронив жодного слова оцінки законопроекту №9073 «Про засади державної мовної політики», який спричинив бурю в суспільстві як своїм антиукраїнським змістом, так і скандальним ухваленням. Бо сказати щось проти, либонь, не дозволяє чи то страх, чи то субординація, а підтримати його вголос автоматично означає отримати у відповідь неприховану ворожість будь-якої місцевої аудиторії.

Хоч відповідати за політику «старших товаришів» їм усе одно доведеться. Принаймні саме цього — чітко оприлюднити позицію з приводу «мовного» закону — вимагає від представників виконавчої влади та всіх політичних партій громадськість, зокрема, у зверненні, підписаному відомими науковцями, журналістами, письменниками, митцями, громадськими діячами Хмельниччини. Адже україномовна Хмельниччина — після 20 років незалежності та державницької політики у сфері освіти таки всуціль україномовна, з усіма містами включно — мовний вибір зробила повністю й остаточно. Досить подивитися на придорожні написи й освідчення в коханні на асфальті й стінах будинків: молодь залишає свої перші автографи українською і англійською. Ви не повірите, але це правда: російських матюків іще забагато на вулицях, але з парканів, де вправляються у фольклорному правописі переважно діти й підлітки, вони практично зникли.

Утім, для русифікованого старшого покоління російська мова не стала чужою. Проте й воно категорично проти її силуваного насаджування, яким знову зайнялася чинна влада, і тим паче проти того збурення та протиставлення людей, яке свідомо спровокував так званий закон Ківалова—Колесніченка. Представники тих партій, фракції яких проголосували за нього, наразі сумлінно роблять вигляд, наче нічого не сталося (позичати в Сірка очі ні «регіоналам», ні комуністам не звикати). Однак, скажімо, навряд чи партія влади на парламентських виборах може розраховувати бодай на ті 21,6% голосів, які вона здобула на місцевих виборах 2010 року (навіть з усіма можливими фальсифікаціями), — завдяки «мовному закону» зокрема.

Ще в складнішій ситуації «народники». Як і їхній шеф Литвин, вони планують обиратися в мажоритарних округах. Тому всіма силами намагаються нині бути з народом, а відтак усіма можливими засобами і вчинками відчищають свій зганьблений партійний мундир. Хоч пляма на ньому незмивна.

Всі інші політичні сили, пардон за тавтологію, щосили протестують проти ухвалення закону і вимагають щодо нього президентського вето. Ще після першого читання вивела людей на майдан Незалежності в обласному центрі обласна організація УНП. Тоді ж виступили проти ухвалення законопроекту №9073 міські ради найбільших міст краю — Хмельницького, Старокостянтинова, Славути і Кам'янця-Подільського. А в слухняніших і більш керованих районних радах відбувалися цілі бої, аби бодай у «Різному» ухвалити відповідне звернення до центральної влади (показова щодо цього ситуація на останній сесії Теофіпольської районної ради, де таке звернення підписали і «батьківщинівці», і «народники»).

Після ж ухвалення 3 липня Верховною Радою «мовного»закону в області прокотилися протести й марші «Свободи» та інших опозиційних сил. Шостого липня на позачерговій сесії Хмельницька міська рада одностайно ухвалила звернення до президента з вимогою не підписувати одіозного закону. Щоправда, провладні фракції проігнорували сесію міськради. Зате на вулиці підтримували депутатську ініціативу ті партії, які не мають своїх представників у раді. «Удар» збирав підписи громадян за президентське вето на закон «Про засади державної мовної політики». Конгрес українських націоналістів розпочав на майдані Незалежності безстрокову акцію протесту, підтримуючи соратників, які протестують у Києві біля Українського дому.

Характерно, що в наметах і КУНу, і «Удару» — молоді обличчя.

Світлана Кабачинська,

«Дзеркало тижня. Україна».