Примусове виконання мирової угоди

Найголовнішим завданням цивільного судочинства є вирішення конфлікту між сторонами по суті. Враховуючи диспозитивність національного цивільного процесуального законодавства, яке передбачає ряд альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів. Серед них важливе місце займає мирова угода, як спосіб вирішення конфлікту. Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямованим на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін і предмета позову. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року передбачає, що мирова угода може бути укладена майже на всіх стадіях цивільного процесу.

Незалежно від процесуального рішення (постанови про припинення провадження у справі, постанова про закінчення виконавчого провадження) наслідки закон встановлює одні: людина не може звернутися до суду з приводу спору між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих же підстав (ч. 3 в. 206 ЦПК України), на стадії виконавчого провадження наслідком визнання мирової угоди судом є закінчення виконавчого провадження, яке не може бути розпочато знову (п.2 ч. 1 ст. 49 і ч.1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження «). Але виникає питання: коли одна сторона мирової угоди відмовляється її виконувати, яким чином захистити другій стороні свої права? Тому проблемним є питання виконання мирової угоди, що перш за все визначається підходом до розуміння юридичної природи мирової угоди як: акта сторін - договору або акта судової влади.

Розуміння мирової угоди як акту судової влади призводить до її примусового виконання, адже постанову про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі за своїми властивостями і процесуального значенням прирівнюється до рішення і має силу виконавчого документа. До недавніх часів так і було, але Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» пунктом 5 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про виконавче провадження» було виключено з числа виконавчих документів рішення про визнання мирової угоди. Виключаючи рішення про визнання мирової угоди з числа виконавчих документів, законодавець керувався тим, що за своєю природою мирова угода є домовленістю, і не містить в собі вимоги про вчинення певних виконавчих дій.

З думкою більшості вчених, про те, що мирова угода є договором, важко не погодитися, що підтверджується і практикою. Адже дійсно, мирова угода являє собою домовленість сторін про врегулювання спору. У мировій угоді визначаються якісь умови її виконання, тобто сторони на свій розсуд вирішують яким чином задовольнити свої вимоги.

На нашу думку, мирову угоду потрібно розглядати не тільки як домовленість сторін, але і враховувати велике значення при її укладанні дискреційних повноважень суду. Суд, до прийняття судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки такого рішення, а також перевіряє чи не суперечать умови мирової угоди закону, чи не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, чи узгоджуються дії представника чи законного представника з інтересами особи, яку він представляє, і в певних випадках може відмовити у визнанні мирової угоди. Тобто, він по суті не вирішує спір, а лише виступає гарантом законності, у зв'язку з чим мирова угода є не тільки угодою, а й актом судової влади, адже оформляється у формі постанови: постанови про визнання мирової угоди і постанови про припинення провадження у справі.

І як справедливо зазначив Вищий господарський суд України в постанові «Про зміну способу виконання рішення» від 16.08.2007, справа № 37/103, в якому зазначено, що «мирова угода, за своєю правовою природою, - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою припиняють суперечку».

В цьому аспекті, доречно провести аналогію з таким альтернативним способом вирішення конфлікту, як визнання позову відповідачем. Згідно ч. 1 ст. 174 ЦПК України відповідач може визнати позов повністю або частково в усній або письмовій заяві до суду. У разі визнання позову відповідачем, закон передбачає ідентичні повноваження суду, про визначення законності даного визнання, з визнанням мирової угоди (наприклад, суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки такого рішення). Але процесуальним наслідком визнання позову відповідачем є винесення рішення про задоволення позову, а значить, в майбутньому рішення суду підлягає примусовому виконанню. На нашу думку, дані способи вирішення цивільно-правового спору (укладення сторонами мирової угоди і визнання позову відповідачем) дуже схожі.

Якщо на сучасному етапі розвитку правової системи України, ми під мировою угодою розуміємо домовленість сторін, то під визнанням позову відповідачем ми можемо розуміти специфічну форму угоди (дії, спрямовані на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків), або договору, адже позивач пред'являє певні позовні вимоги (оферта), які він прагне задовольнити в майбутньому, а відповідач визнає, то погоджується на ці умови (акцепт). Наприклад, позивач звертається до суду з вимогою відшкодування збитку в розмірі 10000 грн., і відповідач в судовому порядку не заперечує проти цих вимог.

Схожа ситуація з мировою угодою, але сторони шляхом взаємних поступок можуть домовитися про відшкодування не 1000 грн., а 7000 грн, і відповідно в майбутньому сторона мирової угоди (позивач) зможе захистити своє право в разі його порушення тільки шляхом звернення до суду з позовом. У разі, визнання позову відповідачем ситуація зовсім інша: суд приймає рішення, яке підлягає примусовому виконанню (п. 1 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження»).

Отже, безумовно мирова угода сторін за своєю юридичною природою є договором. Але необхідно переосмислити на яких саме умовах полягає даний договір. Він полягає в умовах розпочатого виконавчого провадження, його законність і обґрунтованість перевіряється судом, (про це також іде мова при визнанні позову відповідачем), суд виносить рішення з даного питання. Так чому ми не можемо говорити про те, що суд не має ніякого значення при укладенні мирової угоди?

Єдине, що відрізняє мирову угоду від вирішення спору по суті є лише те, що не суд вирішує питання про умови, їх вирішують сторони. Ухвала про визнання мирової угоди, як будь-яке судове рішення, може бути оскаржено у вищестоящий суд (п. 8 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Так, суд відіграє важливу роль при укладанні сторонами мирової угоди, адже постанову про визнання мирової угоди за своїми процесуальними властивостями прирівнюється до судового рішення. Враховуючи викладене, було б доречно вирішити питання шляхом включення постанови про визнання мирової угоди в число виконавчих документів.

Юрист ТОВ «ЮФ «Гавриленко та партнери»

Смолянюк Тетяна